Історія мого рідного краю!

 
 

Історія мого рідного краю!




Історія мого села РУНГУРИ

Довідник засвідчує, що, в Рунгурах 1890р. розмовляли українською мовою 1641 житель, німецького-38, польського – жоден не розмовляв.
1912р. у сілі проживало 2044 осіб (євреїв-140, поляків-50). Школа зареєстрована як одно класова, але з російською мовою.
В наслідок першої світової війни розпалася Австро-Угорщина. 1 листопада 1918р. у Львові проголошена ЗУНР. (Західно-Українська Республіка).
24 травня 1919р. Покуття зайняли румуно-боярскі окупанти, а у вересні 1919р. їх замінили польські війська. Польський уряд не признавав ніяких рішень уряду ЗУНР. Тому в 1919р. створюється українсько Галицька Армія.
Рунгурські хлопці були мобілізовані в УПА.
1930р. у селі працювало чотирикласова утраквістична школа, три класова школа була у Слободі і одно класова з польською мовою у Ропах.
Часи панування польських окупантів були соками жорстокого адміністративного і соціального гніту та тяжких бідувань і для селян с.Рунгури.
Про це свідчать дані перепису населення від 9 грудня 1931року, де визначалась рідна мова тільки польська, а замість української вживався термін «інша». І цією «іншою» мовою говорило 2093 чол. населення села.
Польська міліція переслідувала членів товариства «Просвіта» та кооперативи «Праця». Переслідувались і ті, хто передплачував газети, тому для села приходилось всього 13 примірників газет. Селяни платили податок по 5 золотих за морг.
1937році побудовано нова школа. З приходом армії більшовиків в селі відбувалися зміни. 18 вересня у Рунгурах був створений селянський комітет в складі 5 чоловік і відділ народної міліції в складі 8 чоловік.
2 липня 1941р. с. Рунгури було окуповано німецько-угорськими військами. За час тимчасової окупації з Рунгур було вивезеного на примусові роботи 41 чол.,11 жінок.
У квітні – серпні 1944 року на території села точилися кровопролитні бої. Під час воєнних дій загарбниками спалено 655 дворів (з 718 усіх), вбито 36 чол. цивільного населення .
Важким тягарем лягла війна на плечі селян нашого села. Вони змушені були залишити Рунгури і перебути зиму в навколишніх селах :Сопові, Нижньому вербіжі, Верхньому Вербіжі, Корнилі, Воскресіннях, Замулинцях та запрутських селах – Грушеві , Дебеславцях.
Повернулися рунгуряни до своїх домівок, на місці яких застали згарища. Копали землянки, бурдеї, щоб було де пережити. Не було що ні їсти , ні сіяти , ні садити.
Почалася епідемія тифу. Селяни варили сіль і пішки на плечах несли її до Дністра, а то і за Дністер, щоб поміняти на зерно чи муку. А в 1947 році додався ще й голод.
В 1946 році с. Рунгури було перейменовано на с. Новомарківку. (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 7.06.1946 р.)
В 1950 р. В селі побудували нову школу – семирічку.
В 1977 р. Побудована середня школа.
Після війни селяни платили дуже великі податки: за гектар землі – 400 крб. , 250 л. молока, 150 яєць, 60-80 кг м’яса , 3 кг вовни, 1,5 шкіри 50 кг зерна, козячу шерсть.
21 травня 1990 р. Селу Новомарківка повернуто його назву Рунгури ((Указ Президії Верховної Ради від 21 травня 1990 р.)
В 1990 році жителі с. Рунгури почали будувати нову церкву. Так як збудована після війни маленька церква не вміщувала парафіян села (церква у війну згоріла).

1992 рік
2 серпня відбулася панахида і освячення хреста на місці повстанської криївки в урочищі Пекупчєва. В цей же день був освячений і хрест на місці загибелі повстанців Михайла і Орисі з Вербіжа. До хрестів були покладені живі квіти, вінки. На місце освячення прийшли цілими сім’ями . Було багато людей із Слободи, Печеніжина, Вербіжа, Коломиї і ін. сіл . Після освячення довго лунали повстанські пісні, які виконували жінки горішнього кутка с. Рунгури .
19 вересня – Архістратига Михаїла Чудотворця – храмове свято – праздник у Рунгурах . В цей день відбулося освячення нової церкви. На освячення церкви прибули : владика – єпископ Іриней, гості із Німеччини, Польщі, Риму, Канади. Були присутні 18 священиків із інших парафій .Після привітання владики всі вийшли на зустріч із парафіянами Печеніжина і Слободи.
Потім відбулося освячення церкви. Владика звернувся з подякою до парафіян села. Парафіяни привітали владику, священиків, а також Федька Прокопа – старшого церковного брата, який керував будовою церкви.
20 вересня – освячення хреста в урочищі Глини ця. Відбулася панахида.
13 жовтня відбулося свято приурочене 50 –річчю УПА, на яке були запрошені учасники УПА – ОУН і їм були вручені грамоти.
В селі 4 каплиці. Відновлено каплицю, яка була поставлена в честь скасування панщини. На Василія – 14 січня 1991 року освячено каплицю. На той час в селі мешкало 2570 осіб.

1993 рік.
13 червня – відкритя та посвята символічної могили борцям за волю України та пам’ятника Т.Г.Шевченку. В освяченні брали участь 6 священиків.
У відкритті символічної могили та пам’ятника Т.Г.Шевченку брали участь представники від районної держадміністрації, члени Руху, представники від різних партій.

1994 рік
22 квітня – 50 років трагедії нашого села. Церковний дзвін оповістив про початок цієї сумної події. Після служби Божої люди нашого села, гості прийшли до символічної могили борцям за волю України. Учні ставлять до могили гірлянди та живі квіти. Національні прапори приспущені в скорботі.
Священик біля могили відправив панахиду.
Після панахиди відбулося віче, на якому виступив голова сільсько Ради Стефорак В.М., голова Коломийської районної ради М.Наконечний, жителі села – очевидці подій, вчителька історії Платановська м.О. та учні 9 класу.
На закінчення цього сумного ювілею учні виконали пісні – молитви : “Господи , помилуй нас”, “Ой, боже, боже, зглянься на нас”.
Про цю подію говорилося по місцевому радіо, писали газети “Вісник Коломиї”, “Галичина”, “Молода Україна”.
Написана книга “Книга пам’яті”.
26 червня – у Рунгурах успішно пройшли вибори до місцевих Рад та до Верховної Ради України.
10 липня – повторні вибори , в результаті яких було вибрано депутатом до Верховної Ради Лілію Григорович.

1994р.
2 травня в селі відбулося масове святкування 420 річниці першої письмової згадки про Рунгури.
На свято приїхали майже всі уродженці села, які проживають за межами не тільки області, але й за межами України. На свято приїхали : заслужений лікар м. Чернівці Супник Д.В., старший секретар обласного радіомовлення Андріященко Р.О., член спілки письменників України Стефак В.Ф. і Федю П.В. На святі були присутні представники району та області.
4 грудня у селі відбулося масове відкриття моста через річку Лючку. Цей міст з’єднав дві частини села, адже важко було людям під час стихійного лиха.
На відкритті були присутні : голова райдержадміністрації Живак В.М., начальник обласної податкової міліції Кузенко М.В.

2000 рік
“Тепло долонь і розуму і серця я Україні милій віддаю”, - під таким девізом повинні жити українці. На жаль , в наш час, в час духовного відродження не кожен дотримується Божих заповідей. Адже невід’ємною рисою свідомого українця є його духовне багатство. Саме з цією метою з 30 серпня по 2 вересня 2000 року в нашому селі була проведена Свята Місія. Найпочеснішими гостями Святого торжества були місіонери Василь і Дмитро які проповідували Божу науку. Також монашки проводили релігійні уроки в школі серед дітей. Напевне, кожна людина, яка побувала на Святій місії, взяла для себе хоч зернину того добра, милосердя, ввічливості. А ця зернина проросте в душах людей і дасть плідний урожай.


2002 рік
14 жовтня 2002 року в селі Рунгури відбулося відкриття та освячення каплички із статуєю Богородиці. І це знаменно – Богородиця, як покровителька і заступниця.
Поруч із капличкою стоїть уже цілий меморіальний комплекс: пам’ятник Т.Г.Шевченку та пам’ятний знак борцям за волю України. Капличка є третім елементом сільського меморіалу. Вона чудово доповнює весь комплекс.
І ще одна подія відбулась того дня в Рунгурах. В урочищі Пекупчєва було освячено споруджений хрест біля підніжжя гори , де в лютому 1951 року енкаведисти закидали гранатами останній бандерівський бункер.
Сьогодні з самих бункерів не залишилось нічого , крім невеличких ярів на крутосхилі, до яких тяжко доступитися.

2004 рік
В ж році в Рунгурах нараховується 2400 осіб. Територія села займає площу 2465 гектарів, в тому числі наші ліси займають 1307 гектарів. У користуванні сільчан – 889 га, з них рілля – 400 га.
У селі налічується 965 дворів.



Історія рідного міста Коломия (англ. Kolomyia) — місто, районний центр в Івано-Франківській області.

Археологи виявили на околицях міста сліди перебування племен-носіїв трипільської культури віком майже 6 тис. років.

Перша згадка про Коломию находиться в Галицько-Волинському літопису під 1241 роком: "не можеши отдати ю сима, яко велиціи князи держать сію Коломию на роздаваніе оружникам", хоча, на думку дослідників, є всі підстави вважати вік міста значно більшим.

Коломия починалася як фортеця, що охороняла Попрутську оборонну лінію. На думку археологів, фортеця існувала вже в середині XII століття, коли кордони Галицької держави сягнули Нижнього Дунаю, і діяв важливий сухопутний торговельний шлях — Берладська дорога, що вела з Галича на Волощину й Дунай. Тоді на берегах Пруту стояли 4 фортеці: у Коломиї, Олешкові, Снятині і Чернівцях.

Археологи дійшли висновку, що майже всі давньоруські міста перестали існувати в середині XIII ст. під час монголо-татарської навали. Припустимо, що і Коломийська фортеця могла бути спалена в 1259 р., коли монголо-татарський воєвода Бурундай зажадав від Данила Галицького зруйнувати всі його укріплення.

Згодом укріплений центр Коломиї знаходився поблизу теперішньої ратуші. Це місце в історичних джерелах мало назву Старий Двір: у документах 1411, 1448 і 1517 рр. про нього мовиться як про оборонний замок.

1405 року Коломия отримала Магдебурзьке право.

У той час місто стояло на пограниччі Польщі, Угорщини та Волощини. В 1411 р. Коломию з усім Покуттям було продане на 25 років молдавському господареві Олександрові з умовою, що останній виступить на боці Польщі проти Угорщини. З тих самих міркувань згодом Коломийський замок декілька разів дарували молдавським воєводам на утримання.

В 1490 р. Коломийський замок не встояв перед 10-тисячною армією повстанського ватажка Івана Мухи.

В 1498 році турки і волохи зруйнували місто, рухаючись на захід. Відтоді вони майже щороку плюндрували Покуття. В 1502 і 1505 рр. Коломия була спалена, горіла вона і в 1513, 1520, 1531 і 1594 рр., а 1589 року місто було знищене дощенту, населення - вирізане або забране в ясир.

В 1612 р. татари і волохи тричі нападали на Покуття, в 1618 р. - 4 рази, в 1621 та 1624 рр. - по два рази. Польська хроніка за 1621 р. засвідчує: "Місто татарами спалене і люди з нього вибрані", а за 1624 р. є запис, що татарами місто "з ґрунту знесене". Під час чергового нападу в 1626 р.в місті вже нікому і нічим було чинити опір ворогу.

Лише після побудови нового оборонного замку Коломия могла захищатися від татарських нападів.

В 1648 р. коли повстанські загони Семена Височана діяли на Прикарпатті, за стінами Коломийського замку шукала притулку польська шляхта з навколишніх містечок.

У другій половині XVII століття у селах Коломийського повіту посилився опришківський рух. Місто не раз ставало свідком суду та прилюдної розправи над опришками.

У 1772 р., після першого поділу Польщі, Коломия відійшла під владу Габсбургів. Ця подія позначилася на житті міста: від Коломиї відійшли села, податки з яких вона використовувала на свої власні потреби. За новим адміністративним поділом 1781 р. місто було включене до Станіславської округи і частково втратило свої функції повітового центру.

На околицях міста стали виникати німецькі колонії. Протягом XIX ст. уряд будує в Коломиї 6 військових казарм та 3 порохові склади. В місті концентрується велика кількість війська, створюється до 70 карних загонів для боротьби з опришками.

В 1880 р. в Коломиї був заарештований Іван Франко, він провів біля трьох місяців у Коломийській тюрмі.

В 1811 р. було створено Коломийську округу, межі якої і колишнього повіту практично збігалися.

15 вересня 1914 р. в Коломию вступили російські війська. Під час перебування царських військ було зруйновано пам'ятник Т. Шевченка, заборонено видання української преси та книг, закрито українські книгарні та бібліотеки, припинено діяльність товариства «Просвіта» та навчання українською мовою в школах, зазнала утисків і Греко-католицька церква.

1 листопада 1918 р. проголошено Західно-Українську Народну Республіку: у ніч на 1 листопада український військовий комітет перебрав владу і в Коломиї. 15 грудня 1918 р. місто урочисто провело на польський фронт 3-й Коломийський курінь. Сотки коломиян пішли добровольцями в УГА. 15 травня 1919 р. понад 100-тисячна польська армія прорвала український фронт, а 24 травня Коломию зайняло румунське військо. У місті встановилася польська влада.

За Другої світової війни третину міста було спалено, єврейське населення було знищене. 28 березня 1944 р. радянські війська знову зайняли Коломию. Почалася відбудова міста, але поруч з тим значну частину місцевої інтелігенції арештували і вивезли в Сибір, потерпіли католицькі священники, було зруйновано та перебудовано деякі храми.

Сучасність
Великі зміни відбулися в Коломиї останніми роками. У місті відновлено гуманітарну гімназію, а після 27-річної перерви в 1990 р.було відновлено професійний театр. Місту повернули Народний дім.

У місті працюють Музей народного мистецтва Гуцульщини, музей писанки що занесений до Книги рекордів Гінесса, музей історії Коломиї.

Міські голови Коломиї часів незалежності:

1990-1994 – Володимир Машталер
1994-1998 - Ігор Довганюк
1998-2002 - Віктор Корчинський
2002-2006 - Богдан Юращук
2006- - Юрій Овчаренко

Коломийки
Коломиї завдячують своєю танець коломийка і короткі пісні, які теж називаються коломийками. Наприклад,

Коломия не помия, Коломия місто,
В Коломиї такі дівки, як пшеничне тісто.


Создан 21 фев 2005



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником